Nasha idea

MAL'OPUS

Artbooks

Vivat

Lantsuta

Видавництво Старого Лева

READBERRY

Molfar Comics

ТАК

Бородатий Тамарин

Ще одну сторінку

Урбіно

Varvar Publishing

Stone Publishing

Віхола

Видавничий Дім «Орландо»

ЖОРЖ

Ранок

Один з навагоміших творів турецької літератури ХХ століття, роман «Мадонна в хутряному манто» Сабахаттіна Алі (1907 — 1948) виданий у 1943 році. Історія взаємного й трагічного кохання турецького юнака Раїфа та німецької художниці Марії, які познайомилися в Берліні у 20-ті роки спершу вважалася просто «ще одним любовним романом». І лише переклади іншими мовами, передусім англійською, поставили її поміж перлин світової літератури ХХ століття.

Один з навагоміших творів турецької літератури ХХ століття, роман «Мадонна в хутряному манто» Сабахаттіна Алі (1907 — 1948) виданий у 1943 році. Історія взаємного й трагічного кохання турецького юнака Раїфа та німецької художниці Марії, які познайомилися в Берліні у 20-ті роки спершу вважалася просто «ще одним любовним романом». І лише переклади іншими мовами, передусім англійською, поставили її поміж перлин світової літератури ХХ століття.

Сабахаттін Алі "Мадонна в хутряному манто"

Усім відомо, що у Великій Британії лівобічний рух, а довжину вимірюють у футах. І що в них є королева. Та чи бачили ви стометрових білих коней на зелених пагорбах і круків, яких годують тістечками із кров’ю? Брали участь у перегонах за сиром і гонитві зі сковорідками? Чули про дверцята до світу ельфів, покинуті монастирі й кам’яні кола, у яких час плине повільніше?

Такої Великої Британії ви ще не знаєте!

Усім відомо, що у Великій Британії лівобічний рух, а довжину вимірюють у футах. І що в них є королева. Та чи бачили ви стометрових білих коней на зелених пагорбах і круків, яких годують тістечками із кров’ю? Брали участь у перегонах за сиром і гонитві зі сковорідками? Чули про дверцята до світу ельфів, покинуті монастирі й кам’яні кола, у яких час плине повільніше?

Такої Великої Британії ви ще не знаєте!

Тіна Озевич "Great! Велика Британія для допитливих"

Поняття «Третій Харків» створив Юрій Шевельов у своєму есеї «Четвертий Харків». Для нього столичний період слобожанської метрополії був найяскравішим в історії міста. Як він писав сам: «Ви проголосили Харків столицею України? Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом. Третій Харків  — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою й прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безуму дерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді».

У книжці зібрано есеї про яскравих творців Третього Харкова та їхні твори, а саме: Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Аркадія Любченка.

Поняття «Третій Харків» створив Юрій Шевельов у своєму есеї «Четвертий Харків». Для нього столичний період слобожанської метрополії був найяскравішим в історії міста. Як він писав сам: «Ви проголосили Харків столицею України? Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом. Третій Харків — Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою й прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безуму дерзання. Третій Харків, Харків нашої молодої молоді».

У книжці зібрано есеї про яскравих творців Третього Харкова та їхні твори, а саме: Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Аркадія Любченка.

Юрій Шевельов "Третій Харків"

Давні греки вірили, що усі зорі, які ми бачимо неозброєним оком — це краплини молока, яке пролила Гера, годуючи грудьми маленького Геракла. Від грецького γαλακτικός, «молочний» походить слово Галактика. Отже, усі ми ходимо під молоком!

Жоден інший продукт не породив стільки легенд, стереотипів, заборон  і обмежень, жоден не викликає стільки питань! Чим слід годувати немовлят — грудним молоком чи сумішшю? Молоко якої тварини найкраще для людей? Чи можна захворіти й навіть померти від молока? Навіщо його пастеризувати? Як впливають на молоко ГМО, гормони й антибіотики? Як зробити молоко безпечним?..

Автор всесвітніх бестселерів, американський дослідник Марк Курланскі відкриває нам історію молока й молочних продуктів від прадавніх часів до сучасності й захопливо розповідає про вплив цього найзагадковішого продукту на людство.

Давні греки вірили, що усі зорі, які ми бачимо неозброєним оком — це краплини молока, яке пролила Гера, годуючи грудьми маленького Геракла. Від грецького γαλακτικός, «молочний» походить слово Галактика. Отже, усі ми ходимо під молоком!

Жоден інший продукт не породив стільки легенд, стереотипів, заборон і обмежень, жоден не викликає стільки питань! Чим слід годувати немовлят — грудним молоком чи сумішшю? Молоко якої тварини найкраще для людей? Чи можна захворіти й навіть померти від молока? Навіщо його пастеризувати? Як впливають на молоко ГМО, гормони й антибіотики? Як зробити молоко безпечним?..

Автор всесвітніх бестселерів, американський дослідник Марк Курланскі відкриває нам історію молока й молочних продуктів від прадавніх часів до сучасності й захопливо розповідає про вплив цього найзагадковішого продукту на людство.

Марк Курланскі "Молоко! 10 000 років суперечок"

«По той бік серця» — один з найцікавіших та найоригінальніших творів Юрія Смолича, химерний роман, у якому двійко героїв-антиподів мають одне ім’я та прізвище й упродовж понад десятка років перетинаються, переживаючи найнеймовірніші події: від знайомства на пароплаві до Києва й до загибелі — от власне, кого з них? Обидва пройдуть крізь більшовицький переворот 1917-го, зустрінуться в петлюрівській армії, на еміграції в Берліні й за амністією повернуться до Радянської України, де їхні пригоди будуть не менш химерними. Час від часу їх супроводжує й автор, аж ніяк не епізодичний герой власного роману.

Твір багатошаровий, сповнений гротеску й іронії, за якими читачеві ще важко було відгадати страх перед новою владою й тоталітарним майбутнім, яке от-от проявить себе в усій своїй хижості. Водночас автор не міг не захоплюватися індустріальним поступом, який, укупі з українізацією, створював ілюзію імовірності побудови сильної й заможної України. Марно шукати в романі приписуваної радянськими літературознавцями критики українського націоналізму чи звеличення радянської влади. Після 1930 року роман «По той бік серця» жодного разу не перевидавався.

«По той бік серця» — один з найцікавіших та найоригінальніших творів Юрія Смолича, химерний роман, у якому двійко героїв-антиподів мають одне ім’я та прізвище й упродовж понад десятка років перетинаються, переживаючи найнеймовірніші події: від знайомства на пароплаві до Києва й до загибелі — от власне, кого з них? Обидва пройдуть крізь більшовицький переворот 1917-го, зустрінуться в петлюрівській армії, на еміграції в Берліні й за амністією повернуться до Радянської України, де їхні пригоди будуть не менш химерними. Час від часу їх супроводжує й автор, аж ніяк не епізодичний герой власного роману.

Твір багатошаровий, сповнений гротеску й іронії, за якими читачеві ще важко було відгадати страх перед новою владою й тоталітарним майбутнім, яке от-от проявить себе в усій своїй хижості. Водночас автор не міг не захоплюватися індустріальним поступом, який, укупі з українізацією, створював ілюзію імовірності побудови сильної й заможної України. Марно шукати в романі приписуваної радянськими літературознавцями критики українського націоналізму чи звеличення радянської влади. Після 1930 року роман «По той бік серця» жодного разу не перевидавався.

Юрій Смолич "По той бік серця"

До книжки Петра Панча (справжнє ім’я — Петро Йосипович Панченко) входять дві повісті: «Голубі ешелони» (1927) й «Реванш» (1930) та два оповідання: «Зелена трясовина» (1923) й «Мишачі Нори» (1923).

«Голубі ешелони» друкуються в першій редакції 1927-го року. Згодом, у 1947-му, автора нещадно розкритикували, і наступні редакції «Голубих ешелонів» були цілком змінені ідейно й художньо та, як наслідок, ґрунтовно радянізовані. Власне первісний твір багато в чому автобіографічний і відбиває період, коли офіцер Петро Панченко у 1918 році приєднується до Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, який першим перейшов на бік Директорії, очоливши повстання проти Скоропадського.

Повість «Реванш» після 1930 року досі не перевидавалася, хоча в 1962 році автор створив нову редакцію, яка зберігається в архіві письменника.

Оповідання Панча — яскраве свідчення ставлення мешканців провінційних містечок Слобожанщини до більшовицького перевороту та реалій тогочасного життя.

До книжки Петра Панча (справжнє ім’я — Петро Йосипович Панченко) входять дві повісті: «Голубі ешелони» (1927) й «Реванш» (1930) та два оповідання: «Зелена трясовина» (1923) й «Мишачі Нори» (1923).

«Голубі ешелони» друкуються в першій редакції 1927-го року. Згодом, у 1947-му, автора нещадно розкритикували, і наступні редакції «Голубих ешелонів» були цілком змінені ідейно й художньо та, як наслідок, ґрунтовно радянізовані. Власне первісний твір багато в чому автобіографічний і відбиває період, коли офіцер Петро Панченко у 1918 році приєднується до Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, який першим перейшов на бік Директорії, очоливши повстання проти Скоропадського.

Повість «Реванш» після 1930 року досі не перевидавалася, хоча в 1962 році автор створив нову редакцію, яка зберігається в архіві письменника.

Оповідання Панча — яскраве свідчення ставлення мешканців провінційних містечок Слобожанщини до більшовицького перевороту та реалій тогочасного життя.

Петро Панч "Голубі ешелони"

«Мій прапор запісяв котик» - це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». Цей текст — суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і взагалі «тяжко тобі буде жить з твоїм характєром». Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, «щоб помощниця була» і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження). Текст сповнений гумору (так, іноді — чорного), а іноді вражає трагізмом. У ньому немов мимохідь згадуються часи, коли за згадку, що ти їв нині хліб, заарештовували всю родину, а ті, хто вцілів, вибравшись із розстрільної ями, до кінця життя жили між реальністю й своїм внутрішнім ненастанним жахом, що «документи можуть бути погані». І ні, «Мій прапор…» не написано з інтенцією «зрозумійте ж нарешті Донбас». Власне «Мій прапор запісяв котик» — це всі ми, іноді по різні боки муру.

«Мій прапор запісяв котик» - це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». Цей текст — суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і взагалі «тяжко тобі буде жить з твоїм характєром». Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, «щоб помощниця була» і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження). Текст сповнений гумору (так, іноді — чорного), а іноді вражає трагізмом. У ньому немов мимохідь згадуються часи, коли за згадку, що ти їв нині хліб, заарештовували всю родину, а ті, хто вцілів, вибравшись із розстрільної ями, до кінця життя жили між реальністю й своїм внутрішнім ненастанним жахом, що «документи можуть бути погані». І ні, «Мій прапор…» не написано з інтенцією «зрозумійте ж нарешті Донбас». Власне «Мій прапор запісяв котик» — це всі ми, іноді по різні боки муру.

Лєна Лягушонкова "Мій прапор запісяв котик"

Привіт! Я — книжечка про місто великої корабельної слави — Миколаїв. Десятки століть тому, ще до появи козаків, у місцевих портах швартувались кіммерійці, елліни і скіфи. Мої автори пройшлися цими старенькими вуличками, допитали кожну корабельню і створили… першу абетку про місто на воді. Кожна літера — це ДНК міста, унікальна риса, без якої немислима його захоплива історія.

А щоб Миколаєву не було самотньо, автори «Книги-мандрівки» створили цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай домашнім експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Привіт! Я — книжечка про місто великої корабельної слави — Миколаїв. Десятки століть тому, ще до появи козаків, у місцевих портах швартувались кіммерійці, елліни і скіфи. Мої автори пройшлися цими старенькими вуличками, допитали кожну корабельню і створили… першу абетку про місто на воді. Кожна літера — це ДНК міста, унікальна риса, без якої немислима його захоплива історія.

А щоб Миколаєву не було самотньо, автори «Книги-мандрівки» створили цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай домашнім експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Книжечка-мандрівочка. Миколаїв

Привіт! Я — книжечка про найбільший страх московитських єкатєрін —козацьке Запоріжжя. Про волелюбну землю за порогами Дніпра, яку не змогли приборкати ні вогнем, ні блекаутами. Мої автори пройшлися місцинами, де колись полював на ворожих «мишей» Самійло Кішка і на крилах перемоги мчали козацькі чайки. А потім створили… Ні! Не листа турецькому султану, а вишукану абетку про Запоріжжя. Кожна літера — це ДНК міста, унікальна риса, без якої немислима його сучасна «аватарка».

А щоб Запоріжжю не було самотньо, автори створили цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай домашнім експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Привіт! Я — книжечка про найбільший страх московитських єкатєрін —козацьке Запоріжжя. Про волелюбну землю за порогами Дніпра, яку не змогли приборкати ні вогнем, ні блекаутами. Мої автори пройшлися місцинами, де колись полював на ворожих «мишей» Самійло Кішка і на крилах перемоги мчали козацькі чайки. А потім створили… Ні! Не листа турецькому султану, а вишукану абетку про Запоріжжя. Кожна літера — це ДНК міста, унікальна риса, без якої немислима його сучасна «аватарка».

А щоб Запоріжжю не було самотньо, автори створили цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай домашнім експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Книжечка-мандрівочка. Запоріжжя

Привіт! Я — книжечка про великий Чернігів. Ох і довгу та славну історію має місто — йому вже 1300 років. Мої автори пройшлися його старовинними вуличками, опитали кожен камінчик і створили… Ні! Не пузату енциклопедію, а файну абетку! Кожна літера — це ДНК Чернігова, його унікальна риса, без якої немислиме місто. Як це, запитаєте ви? Як людина немислима без душі, так і Чернігів не живий без його казкового дерев’яного мережива.

А щоб Чернігову не було самотньо, автори створили цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Привіт! Я — книжечка про великий Чернігів. Ох і довгу та славну історію має місто — йому вже 1300 років. Мої автори пройшлися його старовинними вуличками, опитали кожен камінчик і створили… Ні! Не пузату енциклопедію, а файну абетку! Кожна літера — це ДНК Чернігова, його унікальна риса, без якої немислиме місто. Як це, запитаєте ви? Як людина немислима без душі, так і Чернігів не живий без його казкового дерев’яного мережива.

А щоб Чернігову не було самотньо, автори створили цілу серію книжечок про незламні міста України. Тож збирай усю сімейку і ставай експертом з історії найхоробрішої нації XXI століття.

Книжечка-мандрівочка. Чернігів

У це важко повірити. Але це — правда. У містичному трилері «Спадок на кістках» головні не люди, а історія радянського терору 1941 року в Західній Україні. Поклик — це незвідана сила. Поклик висмикує з буденного життя нащадків убивць. Поклик лунає завжди, але чують його лише одиниці. У цій історії дуже багато героїв. Усі вони різні, але об’єднує їх одне — вони намагаються зрозуміти події, що не мають жодного раціонального пояснення. Минуле намертво переплелося із сьогоденням. І лише старі фотокартки не дають забути людей, які в дуже дивний спосіб вирішили нагадати про себе.

У це важко повірити. Але це — правда. У містичному трилері «Спадок на кістках» головні не люди, а історія радянського терору 1941 року в Західній Україні. Поклик — це незвідана сила. Поклик висмикує з буденного життя нащадків убивць. Поклик лунає завжди, але чують його лише одиниці. У цій історії дуже багато героїв. Усі вони різні, але об’єднує їх одне — вони намагаються зрозуміти події, що не мають жодного раціонального пояснення. Минуле намертво переплелося із сьогоденням. І лише старі фотокартки не дають забути людей, які в дуже дивний спосіб вирішили нагадати про себе.

Спадок на кістках

Львівський археолог, професор Лев Ковалевич, вирушає в Карпати на розкопки, пошуки скарбів Олекси Довбуша. Із ним також їде художник, який не надто ускладнює собі життя й полюбляє випити, співачка вар’єте та її молодший брат-контрабандист. Вони самі ще не підозрюють, яка роль кожного в цій історії. Можливо, зібрати їх усіх разом у глибині Карпат — це частина чийогось плану?

У цьому пригодницькому романі минуле й сучасне переплетено тісніше, аніж спершу може здаватися. Карпатську магію і духів з прадавніх часів щось пов’язує із тими, хто живе у Львові початку ХХ століття. Можливо, це кохання, над яким не має влади час, або давнє протистояння злих і добрих сил у світі?

Ті, хто читав роман Марічки Крижанівської «Тіні», будуть раді зустріти знайомих персонажів у нових сюжетних колізіях, дізнатися, що відбувалося у світі духів, коли з Гуцульщини зник Гук, і де він перебував увесь цей час. Проте «Танго з духами» — це повноцінна окрема захоплива історія, якою можна насолоджуватися й тим, хто не знайомий із поперед­нім романом авторки.

Львівський археолог, професор Лев Ковалевич, вирушає в Карпати на розкопки, пошуки скарбів Олекси Довбуша. Із ним також їде художник, який не надто ускладнює собі життя й полюбляє випити, співачка вар’єте та її молодший брат-контрабандист. Вони самі ще не підозрюють, яка роль кожного в цій історії. Можливо, зібрати їх усіх разом у глибині Карпат — це частина чийогось плану?

У цьому пригодницькому романі минуле й сучасне переплетено тісніше, аніж спершу може здаватися. Карпатську магію і духів з прадавніх часів щось пов’язує із тими, хто живе у Львові початку ХХ століття. Можливо, це кохання, над яким не має влади час, або давнє протистояння злих і добрих сил у світі?

Ті, хто читав роман Марічки Крижанівської «Тіні», будуть раді зустріти знайомих персонажів у нових сюжетних колізіях, дізнатися, що відбувалося у світі духів, коли з Гуцульщини зник Гук, і де він перебував увесь цей час. Проте «Танго з духами» — це повноцінна окрема захоплива історія, якою можна насолоджуватися й тим, хто не знайомий із поперед­нім романом авторки.

Танго з духами

Маленький постмодерний роман Ярини Сенчишин «Упертюх і Дикунка» — це фрагментарна, майже сновидна проза, зосереджена на проблемах становлення й утвердження, крихкості й сили людської особистості та людського співжиття. 

У центрі тексту — розмова двох персонажів, Упертюха і Дикунки, жінки, що постає як своєрідна оповідачка-провідниця у світ спогадів, болю і самоусвідомлення. Ділячись з Упертюхом химерними історіями з родинної саги Маґди і Стефана, через тонкі психологічні нюанси, шахові партії, сни і побутові сцени Дикунка поступово розкриває теми тілесного і душевного болю, пережитої хвороби, смерті, самотності й пошуку ідентичності. 

Вітальна сила, закладена в цьому творі, може мати несподіваний психотерапевтичний ефект особливого естетичного й енергетичного впливу на читача.

Маленький постмодерний роман Ярини Сенчишин «Упертюх і Дикунка» — це фрагментарна, майже сновидна проза, зосереджена на проблемах становлення й утвердження, крихкості й сили людської особистості та людського співжиття.

У центрі тексту — розмова двох персонажів, Упертюха і Дикунки, жінки, що постає як своєрідна оповідачка-провідниця у світ спогадів, болю і самоусвідомлення. Ділячись з Упертюхом химерними історіями з родинної саги Маґди і Стефана, через тонкі психологічні нюанси, шахові партії, сни і побутові сцени Дикунка поступово розкриває теми тілесного і душевного болю, пережитої хвороби, смерті, самотності й пошуку ідентичності.

Вітальна сила, закладена в цьому творі, може мати несподіваний психотерапевтичний ефект особливого естетичного й енергетичного впливу на читача.

Упертюх і Дикунка

Роман «Дерева ростуть з ріки» — про пам’ять, яка не зникає навіть у складні часи, бо відлунює крізь покоління. Пам’ять живе в іменах, родинних переказах і навіть у старих деревах. Війни, кохання, втрати, переїзди, розповіді та спогади стають частиною ріки часу. У цій історії люди шукають не лише одне одного, а й себе — серед міста, снігу, старого саду, музики, навіть серед тих, кого вже немає поруч. Це історія про рід як про незриме коріння, що допомагає втриматися, і про любов, яка здатна змінити ім’я, але не змінює сутності. І про те, що дерева таки ростуть із ріки — так, як і люди виростають зі своєї пам’яті.

Роман «Дерева ростуть з ріки» — про пам’ять, яка не зникає навіть у складні часи, бо відлунює крізь покоління. Пам’ять живе в іменах, родинних переказах і навіть у старих деревах. Війни, кохання, втрати, переїзди, розповіді та спогади стають частиною ріки часу. У цій історії люди шукають не лише одне одного, а й себе — серед міста, снігу, старого саду, музики, навіть серед тих, кого вже немає поруч. Це історія про рід як про незриме коріння, що допомагає втриматися, і про любов, яка здатна змінити ім’я, але не змінює сутності. І про те, що дерева таки ростуть із ріки — так, як і люди виростають зі своєї пам’яті.

Дерева ростуть з ріки

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

Амадока

Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.

Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.

Фелікс Австрія

У грудні 1997 року в пансіонаті для літніх людей готуються до святкування Різдва. Старий Ніколас Лео чує мелодію «Щедрика» і… раптом мало не помирає від серцевого нападу. Чоловік на останній сповіді зізнається, що він — зовсім не той, за кого багато років себе видавав. Його розповідь переносить нас до Києва 1916 року, де відбувається прем’єра легендарного «Щедрика» Миколи Леонтовича. Під час війни та на тлі зламу епох переплітаються долі молодих музикантів, митців, студентів. Їх надихає музика, вона стає силою, яка здатна змінити життя, викликати ревнощі й збурити небезпечні пристрасті.

«Прилетіла ластівочка» — це роман про силу мистецтва, талант і велику працю, про злочин, нещадність системи й невинність жертви, про одержимість і ціну великої любові. І про відому мелодію, що пережила століття, навіть якщо постріл обірвав життя того, хто її створив.

У грудні 1997 року в пансіонаті для літніх людей готуються до святкування Різдва. Старий Ніколас Лео чує мелодію «Щедрика» і… раптом мало не помирає від серцевого нападу. Чоловік на останній сповіді зізнається, що він — зовсім не той, за кого багато років себе видавав. Його розповідь переносить нас до Києва 1916 року, де відбувається прем’єра легендарного «Щедрика» Миколи Леонтовича. Під час війни та на тлі зламу епох переплітаються долі молодих музикантів, митців, студентів. Їх надихає музика, вона стає силою, яка здатна змінити життя, викликати ревнощі й збурити небезпечні пристрасті.

«Прилетіла ластівочка» — це роман про силу мистецтва, талант і велику працю, про злочин, нещадність системи й невинність жертви, про одержимість і ціну великої любові. І про відому мелодію, що пережила століття, навіть якщо постріл обірвав життя того, хто її створив.

Прилетіла ластівочка

Софія Андрухович — авторка, яка вміє заглядати в душу до своїх персонажів. Вона створює їх такими глибокими, неочевидними, переконливими, що, познайомившись з ними вперше, не забудеш їх та й навряд чи відпустиш, а може, то вони не відпускатимуть тебе. Тож перевидання двох ранніх книжок Софії Андрухович: збірки оповідань «Жінки їхніх чоловіків» та повісті «Старі люди» з ілюстраціями Олени Стельмах — це повернення до історій непересічних і водночас буденних жінок і чоловіків, частіше все-таки жінок. Це історії про тілесність та ідентичність, про межі та їхню відсутність, про любов і проживання, злиття й відокремлення, пошук себе та в собі, спокусу, спокушання і відторгнення. Це калейдоскоп жінок, яких мрієш зустріти і хочеш уникати, а також історія однієї пари, у якої були роки за плечима, та не було старості, лиш велика любов і вміння бути тут і зараз, проживаючи кожну мить разом.

Софія Андрухович — авторка, яка вміє заглядати в душу до своїх персонажів. Вона створює їх такими глибокими, неочевидними, переконливими, що, познайомившись з ними вперше, не забудеш їх та й навряд чи відпустиш, а може, то вони не відпускатимуть тебе. Тож перевидання двох ранніх книжок Софії Андрухович: збірки оповідань «Жінки їхніх чоловіків» та повісті «Старі люди» з ілюстраціями Олени Стельмах — це повернення до історій непересічних і водночас буденних жінок і чоловіків, частіше все-таки жінок. Це історії про тілесність та ідентичність, про межі та їхню відсутність, про любов і проживання, злиття й відокремлення, пошук себе та в собі, спокусу, спокушання і відторгнення. Це калейдоскоп жінок, яких мрієш зустріти і хочеш уникати, а також історія однієї пари, у якої були роки за плечима, та не було старості, лиш велика любов і вміння бути тут і зараз, проживаючи кожну мить разом.

Жінки їхніх чоловіків. Старі люди

Люди на каві. Та про що вони лишень не говорять! Сміються, сваряться, зізнаються в коханні, розповідають про подорожі, будують плани. Встигай лише записувати. Ці історії — про звичайних людей, які живуть своє життя, з його драмами, болючими розривами і вічним прагненням щастя. Тут багато чуттєвості, гумору і фіксації моменту, бо так важливо відчути мить, у якій ти живий і відчуваєш світ довкола — у повноті емоцій, звуків, смаків, кольорів. І в цьому сенсі цю збірку оповідань можна було б назвати свого роду гідом у світі органів чуття, бо головний герой тут — людина, яку можна обійняти і яка хоче, щоб її чули, бачили і любили.

Люди на каві. Та про що вони лишень не говорять! Сміються, сваряться, зізнаються в коханні, розповідають про подорожі, будують плани. Встигай лише записувати. Ці історії — про звичайних людей, які живуть своє життя, з його драмами, болючими розривами і вічним прагненням щастя. Тут багато чуттєвості, гумору і фіксації моменту, бо так важливо відчути мить, у якій ти живий і відчуваєш світ довкола — у повноті емоцій, звуків, смаків, кольорів. І в цьому сенсі цю збірку оповідань можна було б назвати свого роду гідом у світі органів чуття, бо головний герой тут — людина, яку можна обійняти і яка хоче, щоб її чули, бачили і любили.

Люди на каві

Ця книга повністю нова, за винятком невеликої наліпки-цінника на обкладинці. Ми пропонуємо її за зниженою ціною, щоб ви могли насолодитися чудовою літературою, незважаючи на незначний недолік.

Анна і Сара — дві дівчинки з різних часів. Перша — сучасна підлітка, переселенка з Донецька, яка захоплюється музикою і має близькі взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком. Друга — єврейська дівчинка, яка нічого не чує через ваду слуху, робить дивовижні колажі, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр., і згодом цей щоденник вийде у світ окремою книжкою. Що ж поєднує двох дівчат із такими різними долями? І навіщо Анні щоденник Сари, яку правду вона хоче там відшукати?

Ця книжка — про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті — про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.

Ця книга повністю нова, за винятком невеликої наліпки-цінника на обкладинці. Ми пропонуємо її за зниженою ціною, щоб ви могли насолодитися чудовою літературою, незважаючи на незначний недолік.

Анна і Сара — дві дівчинки з різних часів. Перша — сучасна підлітка, переселенка з Донецька, яка захоплюється музикою і має близькі взаємини із набагато старшим одруженим чоловіком. Друга — єврейська дівчинка, яка нічого не чує через ваду слуху, робить дивовижні колажі, веде щоденник упродовж 1938–1941 рр., і згодом цей щоденник вийде у світ окремою книжкою. Що ж поєднує двох дівчат із такими різними долями? І навіщо Анні щоденник Сари, яку правду вона хоче там відшукати?

Ця книжка — про важливість помічати тих, хто поруч, про дорослішання та набуття самості й власного голосу, про складання із розрізнених фрагментів себе і свого цілісного світу, в якому немає порожніх місць. Врешті — про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були.

Її порожні місця

Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.

Роман став переможцем літературної премії "Книга року ВВС" у 2016 році.

Що таке час, як не кит, який поглинає все, зрівнюючи у бездонному череві геніїв і невдах, шляхетних добродіїв і політичних злочинців. Скільки людських життів непересічних українців стали тим заковтнутим планктоном. Їх неможливо дістати із забуття, хіба що хтось із живих відчує нагальну потребу згадувати. У цьому романі тим славетним забутим є В’ячеслав Липинський, український історик польського походження, філософ і невдалий політик, засновник українського монархізму. Його життя було суцільним рухом проти вітру, пожертвою заради ідеї. Але й ним поживився синій кит української пам’яті. Авторка вкладає розповідь про цього чоловіка в уста молодої жінки, героїні роману, нашої сучасниці, котра досліджує старі газети, щоб віднайти власну ідентичність і доторкнутися до минулого, яке вирізали з її історії, як з кіноплівки.

Роман став переможцем літературної премії &ldquo;Книга року ВВС&rdquo; у 2016 році.

Забуття

Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер... Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних.

«Часу немає» — це роман-пробіжка, який не дає перевести подих. Це одіссея вулицями Києва та споконвічне повернення до самого себе. Це лабіринт із зарядженими рушницями, кожна з яких обов’язково вистрілить. Це історія про те, що навіть найбільший невдаха одного разу може змінити світ. І, звісно, це книга про час. А точніше — про його відсутність.

Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер&hellip; Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних.

«Часу немає» — це роман-пробіжка, який не дає перевести подих. Це одіссея вулицями Києва та споконвічне повернення до самого себе. Це лабіринт із зарядженими рушницями, кожна з яких обов’язково вистрілить. Це історія про те, що навіть найбільший невдаха одного разу може змінити світ. І, звісно, це книга про час. А точніше — про його відсутність.

Часу немає

Роман «П’ять поглядів на весняний вогонь» українського письменника Олега Полякова продовжує традицію нової «химерної» прози, яку автор започаткував у своїх попередніх творах. 

Це розповідь про благородні українські серця, що сповнені великої любові до світу і скромності щодо себе. Про таких людей ніколи не згадають соціальні мережі, й у цьому полягає роздвоєність (іронія? загадка? примха?) нашого світу, оскільки їхні імена вже записані на небесних скрижалях.

Ось вони, п’ятеро, сидять біля багаття, чаркуються, усміхаються, танцюють, а нам годі зрозуміти, що насправді зібрало їх тут — випадок, чиясь воля чи доля? Цю загадку ще доведеться розплутати, пройшовши з кожним із героїв через його непросте життя — з втратами й ранами, розчаруванням і надією, благородством і любов’ю. Врешті п’ять різних історій сплетуться в один сюжет — шорсткий, правдивий і магічний, з присмаком гіркого тютюну і щемкої ніжності. 

Ця книжка доводить, що центр Землі — поняття зовсім не географічне, а винятково духовне, і що одного весняного вітряного дня він цілком може переміститися в провінційне містечко на Сході України. 

Роман «П’ять поглядів на весняний вогонь» українського письменника Олега Полякова продовжує традицію нової «химерної» прози, яку автор започаткував у своїх попередніх творах.

Це розповідь про благородні українські серця, що сповнені великої любові до світу і скромності щодо себе. Про таких людей ніколи не згадають соціальні мережі, й у цьому полягає роздвоєність (іронія? загадка? примха?) нашого світу, оскільки їхні імена вже записані на небесних скрижалях.

Ось вони, п’ятеро, сидять біля багаття, чаркуються, усміхаються, танцюють, а нам годі зрозуміти, що насправді зібрало їх тут — випадок, чиясь воля чи доля? Цю загадку ще доведеться розплутати, пройшовши з кожним із героїв через його непросте життя — з втратами й ранами, розчаруванням і надією, благородством і любов’ю. Врешті п’ять різних історій сплетуться в один сюжет — шорсткий, правдивий і магічний, з присмаком гіркого тютюну і щемкої ніжності.

Ця книжка доводить, що центр Землі — поняття зовсім не географічне, а винятково духовне, і що одного весняного вітряного дня він цілком може переміститися в провінційне містечко на Сході України.

П'ять поглядів на весняний вогонь

Київського кримінального психолога Андрія Гайстера відправляють консультантом у богом забуте селище Буськів Сад. Зимової ночі там зникла маленька дівчинка. А ще там водиться Звір — серійний маніяк, убивств якого тамтешні мешканці воліють не помічати... У цьому проклятому селищі, де все по колу і всі живуть життям, яке ненавидять, розслідування постійно заходить у глухий кут. Андрій вірить, що загублена дівчинка, попри все, жива і він її знайде. Але нікому, крім нього, це не потрібно.

 «Я бачу, вас цікавить пітьма» — історія про непробивну людську байдужість і пітьму всередині нас. Про чесність із собою й ціну, яку ми готові заплатити за забуття. Про гріхи, що матеріалізуються, і спокуту, дорожчу за спокій. 

Київського кримінального психолога Андрія Гайстера відправляють консультантом у богом забуте селище Буськів Сад. Зимової ночі там зникла маленька дівчинка. А ще там водиться Звір — серійний маніяк, убивств якого тамтешні мешканці воліють не помічати&hellip; У цьому проклятому селищі, де все по колу і всі живуть життям, яке ненавидять, розслідування постійно заходить у глухий кут. Андрій вірить, що загублена дівчинка, попри все, жива і він її знайде. Але нікому, крім нього, це не потрібно.

«Я бачу, вас цікавить пітьма» — історія про непробивну людську байдужість і пітьму всередині нас. Про чесність із собою й ціну, яку ми готові заплатити за забуття. Про гріхи, що матеріалізуються, і спокуту, дорожчу за спокій.

Книги — Видавництво Старого Лева, Урбіно, Varvar Publishing, Stone Publishing, Віхола